Діти в зоні бойових дій: як переконати батьків вивезти малечу — поради психологинь
Розмова з батьками – наразі єдиний спосіб врятувати життя дітей.
Наприкінці березня мама відмовилася евакуювати своє 5-місячне немовля з Авдіївки. Наступного дня дитина загинула. Наразі відомо про ще одну дитину, яка досі залишається в місті, бо її переховують батьки. У багатьох інших прифронтових містах та селах під обстрілами теж залишаються діти.
Чому дорослі відмовляються від евакуації й наражають дітей на смертельну небезпеку? Як можна їм пояснити, що життя в умовах війни травмує і забирає в дітей дитинство — розповіли психологині фонду “Голоси дітей”.
Бути хорошими батьками або позбавити дитинства
Якщо йдеться про дорослу людину, яка не виїжджає з зони бойових дій — вона сама відповідає за своє життя. Але дитина – заручник рішень дорослих. Тому батькам потрібно наголошувати, що вони відповідальні за розвиток дитини, її психічний стан і задоволення потреб, каже кризова психологиня Марина Дробишева.
У зоні бойових дій дитина бачитиме агресію, на її очах можуть вбити людей, і тоді вона отримає травматичний досвід, додала психологиня. Її базові потреби не будуть задовольнятися: їжа і вода в таких умовах є не завжди.
Також дитина, яка довго перебуває в зоні бойових дій, ймовірно матиме погіршення пам’яті, мислення, агресію, замкнутість, страх випускати батьків з поля зору, емоційну замороженість, тривожність.
Що може переконати дорослих виїхати?
“Скажіть: дивіться, тут дитина не може гратися, навчатися і добре харчуватися. Інколи й митися. А там (в евакуації) буде така можливість. Покажіть фото і відео місця, куди вони зможуть їхати, контакти людей, які везтимуть. Можна зателефонувати тим, хто так само боялися, але наважилися на виїзд і у них все добре – наприклад, вони змогли влаштувати дитину в садок чи школу. Таке інформування дозволить зробити ситуацію більш передбачуваною і менш тривожною. Добре також, коли виїжджає не одна сім’я, а декілька. Людям спокійніше, коли вони можуть на когось покластися”, — пояснила психологиня.
Краще під час розмови не тиснути, підкреслила Марина Дробишева. Звичайно, хтось під тиском може злякатися і виїхати, але більшість буде чинити спротив.
Страх змін більший за страх залишатися
Сертифікована травма-терапевтка, психологиня Олена Іванова пояснила, що психіка адаптується до тривалої небезпеки, і активізується базова ілюзія: “Зі мною нічого поганого статися не може. Це стається з іншими”. Тому варто пояснювати, що ніхто не застрахований: приліт може бути поряд, а може — у ваш будинок. Це лотерея. І можна розмірковувати: якщо ви вцілієте, а ваші рідні чи діти — ні, як вам буде з цим будете жити?
“Люди не їдуть з небезпечних місць, бо страх змін більший за страх залишатися. Куди їхати? Що там чекає? Невизначеність лякає. Так, вдома теж страшно і прилітає, але людина на своїй землі й у своїй хаті. Залишити домівку страшно: “поїду — все розграбують, а поки я тут — все добре”, — зазначила Олена Іванова.
Не говоріть агресивно, не тисніть, бо це породить агресію у відповідь, пояснила психологиня. Людина буде думати, якщо її змушують вже тут, вдома, то що буде, коли вона виїде? Це породить ще більшу тривожність.
Дитина, яка тривало сидить в підвалі й чує обстріли, має важку стресову реакцію і сильне постійне напруження. Її психіка не відпочиває. Деякий час це можна витримувати, особливо якщо батьки намагаються щось пояснювати. Але зрештою все досягне критичної точки і тоді можуть бути істерики, депресивні й тривожні розлади, панічні атаки, повернуться фобії, з якими дитина впоралась раніше, пояснила Олена Іванова. Знецінюється навчання, бо незрозуміло, для чого це потрібною. Соціальні зв’язки, навчання в школі, прагнення майбутнього — це все руйнується. З’являються думки “а навіщо життя”?
Як підготуватися до евакуації із зони бойових дій
Якщо дитина виїхала з зони бойових дій і погано спить, їй сняться кошмари, є проблеми з їжею або переїданням, вона не виходить з дому, не хоче спілкуватися, ховається — це привід звернутися до спеціаліста. Деякі діти зможуть впоратися з наслідками перебування в зоні бойових дій самостійно, якщо мають поруч стабільних дорослих. Але дорослі, які довго не вивозили дітей з небезпеки, скоріш за все, не такі. Тому, швидше за все, допомога буде потрібна всій сім’ї.
Психотерапевтка Христина Холодницька зазначила, що питання евакуації дітей з зони бойових дій потребує індивідуального підходу. Але є підходи у взаємодії з батьками, які можуть полегшити цю важливу роботу.
Постійне перебування у небезпеці змушує психіку адаптуватися: тому до небезпеки людина просто звикає. І якщо ви акцентуєте на небезпеці — то наче звертається до батьків іншою мовою. Суб’єктивно, попри всі зовнішні загрози, їхній дім — це їхнє безпечне місце. У своєму домі вони бережуть своїх дітей. Ці суб’єктивні фактори для них часто значно вагоміші за об’єктивну реальність, зазначила Христина Холодницька. Ефективніше починати встановлювати контакт зі спільної важливої теми, каже вона.
“Вам потрібно підкреслити позитивне у батьківській функції дорослих. Запитайте, як вони дбають про дітей. Якщо стараються, щоб була тепла каша чи свіжа городина, похваліть їх, підтримайте. Якщо вони спускаються під час обстрілів в підвал, чи погріб, наголосіть, що це турбота про безпеку. Згодом можна говорити, що саме тому, що ці люди — хороші батьки й так про дітей дбають, саме вони зможуть виїхати і так подбати ще краще: “Ніхто так, як ви, цього не зробить. Так, це непросте рішення, але людям, які змогли так довго протриматися в складних умовах, це під силу”. Далі, виходячи з розвитку розмови, можна говорити про конкретні варіанти куди і як їхати. Звичайно, кожна така розмова матиме індивідуальний характер”, — розповіла психотерапевтка.
Чи варто наполягати на негайному виїзді?
Залежить від ситуації, каже Христина Холодницька, адже це рішення емоційно складне. Втім, ефективніше стимулювати поїхати одразу.
Важливо пам’ятати, що дітям шкідливо жити у місцях бойових дій, не лише через небезпеку загинути чи бути пораненими. Постійне, тривале напруження виснажує нервову систему. Навіть коли дитина не плаче і поводиться відносно спокійно — вона страждає. Часто відсутність страху, плачу, вередування – маркер того, що травмовані глибші пласти психіки, і подальша психологічна реабілітація та соціалізація буде складнішою. Чим довше дитина живе в умовах війни, тим важче відновлювати її нормальну пізнавальну діяльність: бажання вчитися, дружити, спілкуватися.
Після виїзду з зони бойових дій не всім дітям потрібна глибинна психологічна допомога. Але для всіх точно буде потрібний вільний творчий простір (кімната з фарбами та іграшками, підтримуючими й уважними дорослими, соціальними працівниками, педагогами). Це допоможе відновитися й адаптуватися до нових умов життя, і в природній ненав’язливий спосіб запропонувати психологічну допомогу, кому вона буде необхідна.
